Деталі

Перегляди: 12655

У приміщенні етнографічного музею «Світлиця» днями відбулася прем’єра вистави  «Кайдашева сім’я», поставлена за мотивами відомого твору І. Нечуя-Левицького. Разом із відомими персонажами, яких зіграли вихованці театрального гуртка «Балаганчик», глядачі мали можливість  поринути у казковий світ  минувшини із весільними обрядами, чарівними піснями, тогочасними традиціями і побутом.

 

Вистава  «Кайдашева сім’я»

за мотивами  повісті Нечуя-Левицького   «Кайдашева  сім’я»

 

 

Дійові особи:

Ведуча – Дудик Юлія

Старий Кайдаш – Тараненко Єлизавета

Кайдашиха – Мурин Дарина

Карпо – Штелиха Олександра

Мотря – Прокоп Вікторія

Лаврін – Свергун Олександра

Мелашка – Йонаш Ірина

Діти – Штелиха Софія, Тараненко Тетяна

Ведуча. Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.

Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував. Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого— Лавріном.

Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

І дія

 (Музика)

(Батько Омелько Кайдаш точить косу на подвір’ї, сини Карпо та Лаврін сидять на травичці під парканом)

Лаврін:  Карпе!   А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. (Накручує на руку мотузку)

Карпо:  Посватаю, кого трапиться.  ( знехотя обізвався , вирізає сопілку з дерева)

Лаврін:  Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

Карпо:    То сватай, як тобі треба.  

Лаврін:     Якби на мене, то я б сватав Палажку.  В Палажки брови, як шнурочки, моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

Карпо: Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, стан кривий, як у баби.

Лаврін:  То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

Карпо:  І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

 Лаврін: То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

Карпо: Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Лаврін: То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся.

Карпо:  Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...

(Батько перестав стругати і почав прислухатись, потім встає.)

  

Омелько:  А чого це ви посідали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.

Карпо: В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліна.

Омелько: Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то і в калюжі втопишся.

Карпо:   Хіба що з корчми йдучи...  

Омелько: Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами... Тьфу!

   ( Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку точити косу.)

 (Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.)

Лаврін: Карпе!  (тихо) Скажи-бо, кого ж ти будеш сватать?

Карпо: Ат! Одчепись од мене

Лаврін: Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

Карпо:  Гарна... мордою хоч пацюки бий.

      ( Старий Кайдаш аж підскочив, кидає точило на землю)

Омелько: А бодай вам язики повідсихали, злидні.  ( перехрестився)

Лаврін:  То сватай Хотину Корчаківну  (засміявся).

Карпо:   Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

Лаврін: Ну, то бери Ганну.

 Карпо:   Авжеж! Оце бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

     (богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки)

Омелько: (б’є батогом синів, ті стрибають через паркан і тікають)  Господи! Чи в вас бога нема в серці, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки. 

Лаврін: Тату! Ви покинули майструвать, а ми вам нічого не кажемо.

 Омелько: Ти вже в нас великорозумний.  А хай вам грець. Чекайте, будете мати за гріхи.

Лаврін:  Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в  лузі, а тиху, як тихе літо. Мелашку… (замріяно)

 Карпо: Мені аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку.

 Лаврін:  О!.. То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

Карпо: (замріяно) Може… і Мотрю… (йдуть, але прислухаються до розмови батьків за парканом)

Кайдашиха: (вибігає) Омельку! Омельку!  Не забудь зайти з церкви до пана та візьми гроші за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславі ярмарок. (пританцьовує) Треба багато чого купити перед тим, як синів женити. Чи чуєш?

 Омелько: Та чую, чую!

 Кайдашиха:  (в’їдливо) Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'єш гроші, не матимеш з чим іти на ярмарок. Треба солі, треба горшків, треба смоли. (йде до синів)

Омелько: І на якого нечистого вона розпустила язика! ( про себе) Дулю візьмеш, а не гроші. (дістає пляшечку і йде, пританцьовуючи)

(Карпо та Лаврін сміються) (музика)

Ведуча. Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею Довбишівною. Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.

В четвер ранесенько, тільки що почало на світ благословиться, Кайдашиха прокинулась і збудила невістку.

     

ІІ дія

(Кайдашиха лежить на сцені)

Кайдашиха: (солодким голосом)  Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печі. А як приставиш окріп, то піди видій корову та оджени вівці до череди.

Мотря: (заходить Мотря, зав’язує хустку) Добре, мамо. (Мотря порається)

Кайдашиха: Піди ж, моя доню, видій корівку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох!

Мотря: Та зроблю, мамо.

Кайдашиха: Візьми ж, моє серце, начисти картоплі на борщ та накриши буряків. Ой!

Мотря: Авжеж, мамо.

Кайдашиха: Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накриши сала на вишкварки до каші. Ой, як мені недобре.

Мотря: Звичайно, матусю.

Кайдашиха: (встає тихо з ліжка і слідкує за Мотрею)  Мотре! ( крикнула вже не дуже солодким голосом)  Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збіжить сало, то борщ доведеться хоч собакам вилляти. Звідси чую, що щось смердить, мабуть пригоріло.

Мотря: ( про себе) І як , стара гадюка, все бачить. А здорова ж як віл. (починає сердито  скребти каструлю ножем)

Кайдашиха: Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в голові скромадить.

Мотря: Матері було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить.

Кайдашиха: (торкається підлоги) Мотря, а чого це ти ще хати не мела і полотна не пряла?

Мотря: А я вам не наймичка все робити. (стукає пательнею по столі)

Кайдашиха: (піднімається) Казали твої батьки, що дадуть за тобою багато добра, а вони пригнали одну дурну вівцю та ще й перше вовну обстригли. Тільки добре знаєш,  як хліб їсти. (Мотря бере зі столу огірок і їсть, потім кидає його на стіл)

(Заходить Омелько та Карпо, сідають до столу, їдять)

Омелько: Знову сваритесь?

Карпо: Знову не миритесь?

Кайдашиха: (біжить до чоловіка)  Я скажу слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тільки сопе...

Мотря: (порається біля столу, дає їсти чоловікам)  Од кобили чую! Що й одної сорочки мені не справили, а судите на все село. А я  пряла тонке полотно сама на всю сім’ю.

Кайдашиха: А де ж твоя придана скриня, в якій усього повно? Омельку, Карпе, ви чули, що вона витворяє? Ви бачите, що вона виробляє?

Карпо: Дай боже вам побиться, а нам подивиться. (продовжують з батьком їсти)

Мотря: Ви, мамо, лучче лягайте на ліжко та, про мене, беріть у руки бандуру, куріть люльку, як наша пані економша. (кривляє на лавці) Ой, у мене нога болить, ой спина гуде, ой голова ниє.

Кайдашиха: І до чого я дожила на старості років!  (п’є з горщика) А хай тобі в горлі пересохне!

Мотря: Моя мати квітчала мене, як рожу, а ви водите мене, неначе старчиху. (підходить до Карпа, обіймає) Попроси, Карпе, батька, щоб дав мені грошей на нову хустку та на спідницю. А ще краще, хай нас відділить.

( Кайдашиха вскакує, бере качалку,біжить за Мотрею, Мотря тікає)

Кайдашиха: Я тебе зараз так відділю, що ти забудеш , як тебе звати… (Музика)

 (Чоловіки хапаються за голову та розбігаються зі стогоном  в різні боки)

Ведуча. Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лавріна до млина. Не встиг він закласти заноза в ярмо і ненароком кинув очима за Рось: за Россю, коло скелі на долині, вкритій зеленим житом, червоніла якась велика квітка. З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках. Лаврін стояв під вербою недалечка од дівчини й дивився на неї. Не пройшло багато часу, як поїхали Кайдаші сватати  дівчину. А через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою i привiз її в батькову хату. Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбогої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. На другий тиждень Кайдашиха вже лаяла невістку і глузувала з неї та ще й Мотря перцю підсипала…

ІІІ дія

(музика)

(Мелашка замітає підлогу)

Мотря:(єхидно)  Як вимела рівненько! Чи не поясом , бува,  міряла сіни?

Мелашка:  А хоч би й поясом, що тобі до того! Не буду мести твоєї половини сіней та виносить твого сміття.  Я вам не наймалась.   (ногами відкидає сміття)

Кайдашиха: (вішає рушник на паркані  і до Мотрі) А хіба ж ти сама не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни?

Мотря: Міряєте ви, бодай: вже міряла вас лиха година!

Мелашка: Собі за пазуху кляни.

Мотря:  Ач як нова невісточка заговорила! Чи це не ви перебили моєму півневі ногу?

Мелашка:  А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх поріжу та поїм.

Мотря: То й заплатите! Хіба в нас волості нема, насадили під самим нашим перелазом огірків. Карпе, чи ти бачиш, що то таке?

Мелашка: Лавріне, ти чуєш, що вона каже? (Виходять Карпо та Лаврін, Карпо викладає з мішка цибулю та капусту, а Лаврін ремонтує серпа)

Мотря:  Карпе, кажу! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б'є моїх курей.

Карпо:  Гм? Кхе-кхе…

Мелашка:  Лавріне! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? Іди  та вилай Мотрю.

Мотря:   Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди та вилай свою матір.

Карпо:  Іди та й лайся сама, про мене, хоч до самого вечора (спокійно).

Мелашка: Лавріне, зроби щось.

Лаврін: Та що? Хто бреше, тому легше.

Мотря: Нехай Лаврін заплатить за півня! (голосно на вухо Карпу)

Лаврін: Підсипай, Мотря, перцю, підсипай.

Мотря:  Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті.

Карпо: Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила! (трусить її за плече)

Мотря: А ота ваша лагідна Мелашка нехай загоїть.

Мелашка: Що? А це хто перебив спину нашому кабанцеві?

Мотря:  Я перебила! Нехай не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня. (обливає водою з цеберка Мелашку)

Кайдашиха: (вискакує з-за паркану і до людей)  Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо!  Пан отець! Збігайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня?

 Мотря:  І що ж?  Знаю, знаю, як мене клянете! Оце вам за мого півня! Ось його нога з вашого борщу. Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене! (кидає півневою ногою у свекруху)

Кайдашиха: Ова! Я зараз тобі в очі плюну. (хапає півневі ногу і біжить за Мотрею. Звучить музика)

Ведуча. Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином. І тут почалось…

 

ІV дія

Мелашка: Мотре! Віддай нашого кабанця. Навіщо його закрила у клуні?

Мотря: (мотає нитки у клубок) І хто говорить, та, що по монастирях швендяє?  Віддайте мені мішок картоплі, який ваш кнур нарив у мене на городі.

Кайдашиха: Ось тобі на, клята невісточко. (вискакує з клуні, повертається спиною до Мотрі)

Мотря: Карпе, а ти бачиш, що твоя матуся виробляє? Зовсім з глузду з’їхала стара.

Мелашка: Мотре! А віддай нам нашу грушу.

Лаврін: Або віддайте нам землю під нею.

Мотря: Зараз, тільки вмиюся. Віддай за так 2 аршина землі. Ваша грушища на нашій бо землі розрослася.

Карпо: Я її можу за 3 карбованці купити.

Лаврін: Я з груші щороку матиму по чотири. Бо там груші, як твоя голова. (їсть грушу)

Кайдашиха: (виводить з-за паркану дітей Мелашки та Лавріна) А ну,  дітки, збирайте груші на Мотриному городі. (вибігають діти і несуть у сорочках купу груш) Ой, мої солоденькі. Збирайте, збирайте, поки гадюка не бачить.

Мотря: А ну покладіть грушки назад, бо зараз віддухопелю. Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та покажу вам, де раки зимують.

Син Мелашки: А баба казали, що ви – кобила…(менші діти підхоплюють і кричать: «Кобила, кобила» (скачуть, дорослі сміються)

Мотря: Ах так, ну то майте на горіхи (лупить дітей рушником по спині)

Мелашка: Люди! Рятуйте, караул…  Мотря моїх дітей вбиває. Лавріне, роби щось. (починають бігати один за одним по двору)

Карпо: ( веде своїх дітей) Дітки, агов сюди, поки Лаврінові вилупки наші груші не позбирали. (діти Мотрі збирають грушки) Швиденько, збирайте собі. (Кайдашиха не дає збирати)

Лавріне: Пан отець сказав вам віддавати нам половину всіх грушок.

Мотря: Ще чого? Ти скажи, ще тій гадюці віддавати буряки з нашого городу. Ось тобі. (показують з Карпом дулі)

Мелашка: Ах так! То я твоїх дітей буду лупити. (бігає з віником за дітьми Мотрі)

(Мотря бігає за дітьми Мелашки. Галас, крик))

Кайдашиха: А вдавіться ви тими грушками.  Карпе, Лавріне, рубайте до біса ту грушу, поки ми один одного не повбивали. Чи хай би вона всохла.

Діти: (разом) Бабо, бабуню. А подивіться на грушку. А груша-таки всохла…

Всі: Ой!..(музика) (Німа сцена)

   Ведуча.   Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились.В обох садибах настала мирнота й тиша.

 

 

Керівник музею:                                                                                  Н.Ю. Німець

Деталі

Перегляди: 725

23 листопада у шкільному музеї "Світлиця" відбувся День відкритих дверей. Захід присвячений найменшим членам нашої шкільної родини - першокласникам. Завідувач музею Німець Н.Ю. ознайомила малечу з його історією, експонатами та провела невеличку екскурсію.

   

Деталі

Перегляди: 7090

  

Безсумнівно, всі пам'ятають казку про Колобка. Культурні цінності, які для нас залишив український народ, актуальні й донині.   Мораль розповіді дуже проста і зрозуміла навіть найменшим діткам. Потрібно слухатися дорослих, не можна тікати з дому й  довіряти чужим людям. А найкраще казочка з її моральними цінностями запам'ятовується тоді, коли діти бачать наживо її яскравих персонажів та їхню майстерну акторську гру.    Вихованці театрального гуртка "Балаганчик" підготували для найменших школяриків нашого ліцею інсценізацію казочки про Колобка. Всім дуже сподобалось, малеча була в захваті від переглянутої вистави. Фотозвіт і сценарій заходу можна переглянути нижче.

Казковий сценарій на новий лад

Українська народна казка "Колобок"

(Для молодшого шкільного віку)

 

Дійові особи:

Дід – Лис Денис

Баба – Калинич Христина

Колобок – Лис Тетяна

Заєць – Касич Марина

Вовк – Гайдош Дмитро

Пані Ведмедиця – Харевич Катерина

Лисиця   - Мондич Каріна

Ведуча –Німець Наталія Юріївна

 

 

На сцені декорації: українська хата, тин. З вікон­ця виглядають Дід і Баба в українському вбранні. На краю сцени — ведуча-оповідач.

Ведуча. Жили собі Дід та Баба.

От одного разу вранці прокинувся Дід, зробив зарядку, вмився. Уже й їсти хочеться йому, а Баба все не кличе. Уже й люльку викурив, уже й телесеріал подивився — мовчить Баба!

Дід. Бабо! Бабо! Давай уже снідати! Чи ти хочеш мене голодом заморити?

Баба. Ой, Дідусю, і рада б приготувати тобі сніданок, так ні з чого.

Дід. Як-то ні з чого?! А де ж курятина, що в мо­розильнику лежала?

Баба. Так син же вчора приїжджав, віддала…

Дід. А ковбаса де? Там же ще шматочок лишав­ся!

Баба. Той шматочок я сьогодні онучці на бутер­брод поклала, їй же в школі на перерві треба щось з’їсти.

Дід. Ну то сходи до крамниці та купи хоч батон.

Баба. І купила б, та нема за що. Пенсію ж і досі не дали. А в мене вже ані копійки не залишилося.

Дід (з жалем). Охо-хо! От біда! Що ж робити?..

Баба. Не знаю, Дідусю. Доведеться з голоду по­мирати… (плаче),

Ведуча. Гірко заплакала Баба. Дід намагався її заспокоїти, а сам думав: як же врятуватись від го­лоду? І придумав.

Дід. Слухай, Бабо, а пам’ятаєш давню-давню ка­зочку про Колобка? Може спробуєш? Баба. Та де вже там! Я вже й торбинки з-під бо­рошна повитрушувала. А втім, треба глянути.

Ведуча. Пішла Баба, глянула — і дійсно, трохи борошна назмітала в засіку. І якраз вистачило на колобок.

   

Ведуча. От поклала Баба колобок на вікно, щоб він прохолов, а сама пішла поратись по господарству. А Ко­лобок лежав-лежав, а потім…

Колобок. О! Щось знайоме! . Та це ж я! . Ко-ло-бок! Значить, мене звати Колобок! Дуже приємно! Радий познайомитись! Тільки… я зовсім не пам’ятаю, що було зі мною раніше… що ж було… . А! Згадав! Я був купкою борошна, з якого бідна Бабуся спекла мене. А навіщо ж мене спекли? Ану, почитаємо в книжці . Точно, щоб з’їсти! Але мені чомусь не хочеться, щоб мене з’їли. Ну й що з того, що мене з’їдять? Ну, протримаються день-два, а далі? Бідні ста­ренькі Дідусь і Бабуся. Треба їм чимось допомогти.

Ведуча. І покотився Колобок по дорозі.

Котиться, котиться, а назустріч йому — Заєць.

Заєць. Колобок! Це ти?

Колобок. Я-то Колобок. А от ти хто такий? Признавайся!

Заєць. Я? Зайчик-побігайчик.

Колобок. А, так ти Заєць?! А ти правду говориш?Заєць. Ні. Ні! Правду! Я все зроблю, тільки не кричи на мене! А що, як Вовк почує?! Я… Я тобі зараз пісеньку заспіваю, тільки не кричи!

Колобок. Так значить, ти городництвом зайнявся?

Заєць. Еге ж, зайнявся!

Колобок. То ти не хочеш мене з’їсти?

Заєць. Що ти! Що ти! Я колобків не їм! У мене вдос­таль і моркви, і капусти! А ти, значить, від Баби втік, від Діда втік?..

Колобок. Ні від кого я не тікав: Бідні вони, нещасні мої Дід та Баба! З голоду помирають! Ти не зміг би пригости­ти їх капустою чи морквою?

Заєць. З радістю! От тільки треба зрізати капустину та вирвати кілька морквин.

Колобок. Ну тоді до зустрічі. Я до тебе ще зайду.

Ведуча. І покотився Колобок далі. Котиться він котиться, а назустріч йому — Вовк.

  

Вовк. Стривай, стривай! Та це ж Колобок! Оце так зустріч!

Колобок. Ой!

Вовк. Ну, чому ти так злякався?! Здрастуй, Колобок!

Колобок. Здоров був, коли не жартуєш! Ти що, хочеш .мене з’їсти?

Вовк. Тю на тебе! То все казки, що вовки колобками живляться. Вовки люблять м’ясо. Ось я, наприклад, влаштувався сторожем на м’ясокомбінат. Так мені тепер зарплату видають то свининою, то яловичиною, то ков­басами копченими.

Колобок. Так ти тепер за Зайцем не полюєш?

Вовк. Та навіщо він мені?! Я ж кажу: м’яса в мене дово­лі! А ти, значить, від Діда втік, від Баби втік, від Зайця…

Колобок. Ні від кого я не тікав! Голодують мої Дід та Баба! Треба негайно їх рятувати!

Вовк. Так чому ж ти раніше не сказав?! Зараз я піду ви­тягну з морозильника шматок яловичини та пару палок ковбаси. А ти підійди трохи пізніше.

Колобок. Гаразд, домовились! До зустрічі!

Ведуча. І покотився далі. Котиться, котиться Колобок, потім зупиниться, прочитає сторінку казочки про Колоб­ка та й знову котиться.

Колобок. Так. Здається, на черзі пані Ведмедиця. Не знаю, чо­му, але мені чогось страшно. Ой! Це, мабуть, вона. Краще заховаюсь за кущик.

 Пані Ведмедиця. Так. Отут і прилаштуємось. Цу­керки свіжі виробництва Польщі, Німеччини, шоколад, жувальні гумки! Дівчино, вибирайте, я вступлю! Ну, чого так дивитесь на мене, наче зроду не бачили?! А, думаєте, здорова Ведмедиця, а ніде не пра­цює, стоїть на базарі «Снікерсами» торгує?! Працювала я! І перукарем, і вчителем… А толку? З весни грошей не платять, а тепер і взагалі відправили у відпустку за свій рахунок. А в мене сім’я: ведмідь і двоє ведмежат. Чим їх годувати? Лапу смоктали, смоктали, доки не досмокта­ли до кісток! Стояла на черзі на новий барліг, а тепер ка­жуть, що його треба купувати за долари. От і вирішила: бу­ду торгувати і потихеньку гривні на долари міняти. Мо­же, на барліг назбираю. Бджілоньки — мої годувальниці! Отак і живемо потихеньку. Головне – не вішати носа!

Колобок. Добрий день!

Пані Ведмедиця. Здоров, здоров. О, та це ж Колобок! Колобок, Колобок, купи в мене «Снікерса» або «Барні». Вибирай!

Колобок. Ні, тітонько Ведмедице, дякую, але я такого не їм, та й грошей у мене немає.

Пані Ведмедиця. Ну, як знаєш.

Колобок. А ви не хочете мене з’їсти?

Пані Ведмедиця. Тебе?! З’їсти?! Ні, хлопче, колобоїдством я не займаюсь. Та й хіба я наїмся тобою?! Це ж тебе треба ділити на всю сім’ю, так що дістанеться всім по мале­сенькому шматочку! Ні, ні. Я тебе не з’їм, і не проси! Ти краще скажи, як там Баба з Дідом, живі-здорові?

Колобок. Живі, та не дуже здорові. Голодують ста­ренькі, хворіють часто,.

Пані Ведмедиця. Та що ти говориш?! Ай-ай-ай! Слухай, Коло­бок, якщо ти підійдеш хвилин через десять, я тобі меду дам, передаси старим. Ох і гарно ж від простуди допома­гає!

Колобок. Дякую, тітонько Ведмедице !

Пані Ведмедиця. Стривай, стривай, а куди це ти чимчикуєш? Чи не до Лисиці?

Колобок. Так. У мене запланована зустріч з Лисицею.

Пані Ведмедиця. Ой, не ходив би ти до неї, Колобок. Вона та­ка хитрюща! Може тебе з’їсти! Не ходи!

Колобок. Ні, таки піду! Я повинен до кінця пройти шлях, який описаний у казці. Що буде, те й буде!

Пані Ведмедиця. Ну що ж, рушай, коли так. Але будь обереж­ним. Лисиця дуже хитра, але ти повинен її перехитрити. Щасти тобі, друже!

Колобок. Бувайте, дядечку Ведмедю!

Ведуча. І покотився далі. Котиться, котиться, а сам весь час думає: як же йому лисицю обхитрити ?   Коли це ба­чить — Лисиця сама йому йде назустріч ) співає пісень­ку. Колобок сховався за дерево і спостерігає, що ж вона буде робити.

    

Лисиця. Ну от, знову цілий місяць можна відпочивати. Нанесли всього: і грошей, і м’яса, і сметани. Ну й неро­зумні ж ці звірі: всі повірили, що я — екстрасенс! І йдуть зі своїми хворобами: у того лапи не ходять, у того голова болить, той замість хрокати кукурікати почав. І всі дума­ють, що я їх вилікую. Ха-ха-ха! Ну й нехай собі думають. А я їх усіх обдурюю! А що?! Головне — з ласкою до кож­ного підійти, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Вірять лисиці звірі нерозумні,
Їх обмануть вдалося мені.
Я екстрасенсом стала для них,
Гроші й даруночки носять вони. (Двічі).

Колобок . Ага! Он воно що! Ну, Лисице, ти у мене зараз побігаєш! (В Лисиця. Ой, хто це?! Невже мене хтось підслухав? Кого я бачу! Та це, здається Колобок! Нічого, зараз я його з’їм.

Колобок. Здрастуй, Лисице!

Лисиця. Ой, Колобочку, мій любий! Як я тобі рада! Ти, мабуть, хочеш мені пісеньку заспівати? Тільки я вже ста­ра, сліпа, глуха…

Колобок. Годі придурюватись, Лисице! Я все про тебе І знаю! Якщо ти не припиниш займатись шарлатанством, я заявлю на тебе в поліцію! Буде тобі потім!

Лисиця. Ах ти негіднику! Ти мені смієш погрожувати?! Ось я зараз тебе наздожену й з’їм! Ой! Не можу вже, зараз серце виско­чить . Колобочку, дорогенький, я більше не буду! Тільки не розказуй нікому! Я все тобі віддам: і курятину, і яйця, і цукор… Ось… усе забирай…

Колобок. Відкупитись хочеш? Якби не мої Баба з Дідом, які сидять голодні, я б у тебе зроду нічого не взяв! Ну та гаразд, давай. Але якщо я ще раз почую, що ти взя­лася за старе — начувайся!

Лисиця. Ні, ні, що ти! Більше не буду! Дякую тобі, Ко­лобок! ,

Ведуча. Віддала Лисиця Колобкові все своє добро, а са­ма втекла в ліс і заховалась у свою нору. А Колобок заб­рав торбу та й пішов. Іде, коли це його вже чекає Ведмідь.

Пані Ведмедиця. Колобок! Повернувся! Живий! А я так за тебе хвилювалася! От молодець, що Лисицю перехитрив! Та ти ще й здобич у неї відняв! Молодець! Так їй і треба! А я тобі меду принесла, як і обіцяла. Візьми, нехай Баба з Дідом поласують.

Колобок. Спасибі, тітонько Ведмедице! Бувайте здорові!

Пані Ведмедиця. До побачення. Бабі й Дідові привіт.

Ведуча. Покотився Колобок далі. Коли це назустріч йому йде Вовк і несе цілу торбу м’яса та ковбаси.

Вовк. Візьми, Колобок, для старих. Нехай їдять та не хворіють!

Вовк. Бувай і ти, Колобок!

Ведуча. І покотився Колобок далі. Коли бачить — Зайчик-побігайчик уже на нього чекає.

Заєць. Я капусти й моркви приніс для твоїх Діда й Ба­би. Візьми, хай їдять на здоров’я. Вітаміни всім потрібні!

Колобок. Спасибі, Зайчику! До побачення!

Заєць. До побачення!

Ведуча. Котився, котився Колобок, та й докотився до хати. А там уже Баба з Дідом плачуть, що Колобок від них утік.

Баба . Ой, горе, що ж нам тепер робити?.. Вся надія була на Колобка, та й той утік…

Дід. І треба було тобі вікна повідкривати!..

Колобок. Не плач, Бабо, не плач, Діду! Краще поди­віться, що я вам приніс.

Баба. Діду! Діду! Наш Колобок повернувся!

Дід. Та ще й добра всякого приніс!

Ведуча. Баба з Дідом дуже зраділи. А Колобка вони не з’їли, а залишили на пам’ять.

Так Колобок врятував Бабу й Діда від голодної смерті.